RU

Нема слів, одні букви...

Новини

Фото Наталочки Папіш

(93 ОМБр, 3 бат, 7Мр, 1 взвод)

Вони до всіх ставляться привітно, кажуть «всі ми люди».  Чим довше триває війна, тим менше солдати «говорять». Втомилися кожного дня розповідати одну і ту саму історію, різним людям, кажуть: «все рівно, моя правда не потрапить в газету, вона нікому не потрібна, в кожного своя правда».

Не розуміють вони журналістів, що ризикуючи своїм життям, заради «правди», пізніше публікують «сенсацію» чи «жесть», забуваючи про те, задля чого їхали на фронт. Багато репортажів, з лінії фронту, можна зробити і без присутності солдат. То для чого забирати в них і так «лімітований» час?

«Декстер»: від журналіста до воїна:

«Коли журналіст на фронті чекає відповіді на поставлене питання, я вже бачу, що тієї відповіді, крім нього переляканого в цей момент, не почує і не побачить ніхто. Журналісти знаходяться тут не довго, весь час очікуючи від нас «геройства», стрілянини або коли комусь з нас не пощастить. І якщо комусь і пощастить, то кореспонденту, бо в нього вийде «жестяковий матеріал». Я пішов з журналістики, бо продажна вона стала і не «компетентна». Кожен другий студент, дочекавшись нового телефону на День народження, стає журналістом, бо йому його ж камера диплом журналіста вручила. Пізніше, відео підмонтує і на тобі, «жесть в Пісках». Обов’язково себе зніме в повному спорядженні, на фоні БМП. А про те, що не варто номерний знак показувати юному журналісту треба вже наголосити.»

Фото Наталочки Папіш

«Журналіст»: правда не пишеться, правда замовчується:

«Не вірю, бо сам в тому «котлі варився»! Що більше знаю, як воно, коли твоя стаття вже зовсім не твоя, а − «відредагована», або коли ти думаєш, що колеги жартома тебе називають іншим іменем. Я не зміг тоді побороти ту «систему», тому пішов. Зараз є талановита молодь, яка може і хоче писати та гроші продовжують «викривляти правду». Радує, що молоді, хоч і без досвіду, завзяті журналісти, почали прогресувати. Вони, якісь безстрашні зараз. Часом дивуюсь, бо сам би в це пекло, як журналіст, не знаю чи поїхав би.

Маленька порада для тих, хто все ще вважає журналістику якоюсь там гілкою влади: не радійте війні і «кровавим сюжетам». Ви, приїхали, зняли і поїхали, а наслідки, бою «переживають» ті, хто залишився. Повірте, солдата в такі моменти мало цікавить, що там «по телеку крутять». Він більше перейматиметься тим, щоб мама не отримала інфаркт, побачивши його, кровавого, як Сільвестра Сталоне, «в кадрі».

Фото Наталочки Папіш

«Чірв», «Денді», «Нік»: жінки журналісти на фронті працюють правдивіше:

«Вони, як бджілки тут літають, нічого не бояться, хитрують, піднімають бойовий дух. Жінки журналісти частіше «потрапляють» під обстріли, виправдовуючись фразою: «ой, я вчинила, як блондинка». Часом, здається, що вона приїхала воювати, а не знімати чи писати. Жінкам журналістам солдати розповідають більше, бо вони вміють слухати. Було б не погано, якби все почуте було показане. Ще жодна жінка журналіст, яка приїхала знімати до нас, не постраждала. Дивує їхній позитивний настрій: або цей настрій в них зветься «весела істерика», або жінки журналісти не розуміють до кінця всіх можливих фатальних наслідків свого перебування тут, або Бог бачить їхні «старання» і береже. У всякому разі з жінками журналістами спілкуємось більше.»

Прочитаний посібник з «Військової журналістики» не буде зайвим для тих, хто вирішив працювати на фронті. А коли вже йдеться про те, як побачити правдиву історію в бронежилеті і тактичних рукавицях, крізь снайперський приціл, то тут вже можна сказати «головне не боятись». Солдати, хочуть говорити правду рівно до того часу, поки бачать її «відлуння», а як «несказане» лишається «несказанним», то журналістику можна «поховати».

 

Наталія Папіш