Лідка пішла на війну прямо з Майдану, з SPILNO.tv. Вона почала писати та знімати кіно про армію ще в 2014 році. Завітайте на виставку у галерею мистецтв “Лавра” від Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ, яку підготувала Лідія Гужва. Війну краще переживати разом.
Ми познайомилися під час вступу до Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. У 2013 році ми закінчили університет разом. Згодом Лідія Гужва, режисерка документального кіно, яка займалася йогою, їздила в Індію на масажі та плавала у ванні сенсорної депривації, поїхала туди, де стріляють.
“А, знаєш, не надто все погано, якщо ми починаємо ранок з Фелліні та Пазоліні”, – говорила мені Лідія у 2012, коли ми, заледве прокинулись і їхали на пари. З того часу минуло більше десяти років. Іноді ми з нею зустрічаємося. І, як раніше, віримо, що ще не все втрачено. Принаймні, поки у нас є ці ранки.
Київська міська галерея мистецтв “Лавра” – вул. Лаврська, 1. Тут можна знайти виставку Лідії Гужви “Зліпок часу”, яка діє до 30 січня.
– Хто всі ці оголені жінки?
Моделі, які хочуть, щоб їх намалював Serg Zakharov. Це наші сучасниці, художниці, активістки, люди.
– Хто цей художник?
Сергій Захаров – це людина, яка у 2014 році писала карикатури на Моторолу та його дружину, а потім розміщувала їх на картонках в окупованому Донецьку. Він же на захопленій терористами будівлі СБУ намалював графіті з пістолетом біля скроні Гіркіна, підписавши Just do it. Після чого Сергія арештували. Рік він був у в’язниці. Його чотири рази виводили на розстріл. Я побачила у його жінках себе. Ось вона я – ЖИВА, але я не маю сил змінити те, що я хочу змінити.
– Чому в них немає рук?
Для Сергія Захарова – це образ Венери Мілоської, яка дійшла до нас із глибини століть травмованою. І, при цьому, все ще символізує красу та життя. Щомісяця він пише одну картину для свого “Календаря українських Венер Війни”. Це і наша країна, яка постраждала, але ЖИВА. Два в одному – індивідуальна безпорадність та одночасно колективна стійкість. Травмованість та одночасно спрямованість до життя.
– Я знаю, що виставка викликала і позитивні відгуки, і негативні.
-У Дніпрі на нас стартували люди, які вважали, що ми не маємо виставлятися у музеї АТО, бо оголена натура – це непристойно. А я думаю, що я під одягом теж гола. Не знаю, як про це правильно говорити, але відчуваю, як собака сосиски, – у цьому є правда. Не можна чесно говорити про наш час без того, щоб не сказати, які рани завдає він моїм близьким.
– Що це за уламки і чому вони на чорних пакетах?
“Океан скорботи” – це місце наших незворотних втрат, людських жертв. Наша повсякденність. Щодня я відкриваю Facebook, і не знаю, хто сьогодні з моїх близьких загинув. Я відкриваю домовий чат, і з нього дізнаюся, чи вистояв цієї ночі мій будинок. А мій телефон сповнений номерів, які більше ніколи не дадуть відповіді.
Це уламки ракет, які падали на Дніпропетровщині та вбивали людей. А лежать вони на чорних пакетах, які використовуються для транспортування людських решток. Це символ втрат. Чорні хвилі скорботи зроблено з пакетів для мертвих тіл. Їх передав нам Максим Потапчук – пластун, який зараз у 25-й бригаді ДШВ працює якраз за своїм спрямуванням цивільно-військового співробітництва.
Ці уламки на чорному пакеті – ультимативне визначення кінця. Людське життя неможливо повернути
– Звідки взялося тигреня?
Спочатку воно бігало по колу – як людина, яка завмерла у своїй скорботі. А потім я вирішила – ніфіга подібного. Тигреня все ще стоїть на своїх чотирьох лапах. Нехай воно рухається по колу, але воно рухається. Що його тримає – чи віра в ЗСУ, чи віра в Перемогу, у Бога, у себе – мені незрозуміло. Важливо те, що є ще ті, хто тримається. Як це тигреня. Це ручна робота. Тигреня зробила музикантка Світлана Ландар.
– Чому ти кажеш, що виставка не травмує?
Я не думаю, що ця виставка травмує більше за життя. Жити в принципі страшно. Звичайно, для когось картини Сергія Захарова, документальні кадри боїв, видовище пакетів для тіл та уламків можуть стати тригером. Я нічого не можу з цим вдіяти. Виставка називається “Зліпок Часу” – і це все частина нашої реальності. Я намагалася дати не лише трагедію. Вмістити не лише те, що нападає, а й те, що дає сили. А сили дає – рутинне повторення щоденних справ, зарядка, вітаміни, робота на перемогу та гумор.
Саме для цього Антон Логов створив для цієї виставки “Вівтар Перемоги”, а ми разом із Дмитром Коломойцевим збудували Домашню каплицю ЗСУїзму.
– Що це за Шафка?
Сховище непрожитих почуттів. Медична шафа з лікарняного смітника. Я її побачила там, серед гори битої цегли та старих чавунних батарей – вона стояла одна і виглядала такою вразливою! І все одно гарною. Я забрала її до себе у двір. У мене вдома була лампа, що реагує на звук. Я поставила лампу всередині шафи, і тут завила сирена. Я дивилася, як червона пляма пульсує крізь лікарняне скло, і зрозуміла, що це теж про мене. Я чую сирену, я щось відчуваю, і одразу відкладаю це щось на потім.
Сховище символізує замерзлі почуття. Якось само собою сталося, що зараз я відчуваю набагато менше емоцій, ніж до 24.02.2022. Події більше не ранять гостро, наче я під анестезією. Розумом я усвідомлюю, що десь у середині весь біль накопичується і складується, і його колись доведеться відчути. Але боюся, що якщо, відчиню шафу зараз, у мене не вистачить сил усе це пережити. Тому я відкладаю почуття та емоції на потім.
– Що за фільми йдуть на проєкторі?
Військова хроніка. Це також невід’ємна частина нашого часу. Це документальні фільми які є на каналі YouTube Lidi Ya Films та фільми проєкту Культура vs Війна. Мої документальні фільми починаючи з 2014 року – трилогія про першу ротацію 93-ї бригади на фронті, фільм 2022 року про оборону Охтирки, короткометражка, яку я зробила минулого року – про будні танкістів.
– Зараз на екрані йдеться про Охтирку і 91 полк…
Так, 91 інженерний полк ЗСУ – це сапери та інженери, які дали перший вуличний бій 24 лютого 2022 року в Охтирці о 09:00. Командир полку Денис Дикий закінчив свого часу військовий ліцей із нагородною шаблею, і під час командування полком налагодив там роботу, як за підручником. Його позивний – Тренер. Він стежив за підготовкою бійців, зробив тренажерну залу.
Я його багато разів питала: “Спортивні досягнення застосовні до війни?”. Він відповів: “Якщо ви щось вмієте і до чогось готуєтеся, це врятує Вас в екстреній ситуації”. Власне, так і сталося 24 лютого.
О п’ятій ранку Дикий почув, що Росія перейшла кордон з Україною. До 09:00 людей 91 полку та тероборони вже виставили містом на підготовлених позиціях і вони дали бій колоні окупантів. Потім на допомогу приспіла 93 бригада. Результат – Охтирку не було взято.
93-й бригаді потрібен був час, щоб спустити з залізничних платформ техніку та особовий склад, зайняти оборону. І 91 полк дав їм цей час. Охтирка – важливий транспортний вузол, звідти росіяни хотіли рухатися на Київ та Харків хорошими дорогами. Те, що Охтирка встояла, стало одним із факторів поразки росіян.
…у цей же час в нашу розмову втручається мій семирічний син:
– Мама! Цей фільм про 24 лютого! Це коли я поїхав до бабусі у село! Але мамо, а як ти думала мене вберегти, якщо наше село теж в Україні. А у фільмі сказано, що росіяни вже перейшли кордон?
… Ольжику пояснили – українські військові втримали Охтирку та відкинули росіян. Саме тому він тоді зміг евакуюватись, а село лишилося в безпеці.
– Ти казала, що тут є гумор. Де ж тут гумор?!
Домашня каплиця ЗСУїзма – ось леопард у вигляді танка, ікона Бандери на дошці для хліба, ось багатоликий Шевченко, ось маніфест ЗСУїзму, ось мозок Залужного з шиваїтськими смужками та Дух Предків, який вінчає карту чарівної країни ЗЕ-СЕ-У, де живуть тарасовіри, залужнопоклонники та ЗСУїсти. Тут і Шевченко з висунутим червоним язиком – це образ Калі. Калі – богиня в індуїзмі. Гнів Калі настільки страшний, що загрожує самому існуванню світу.
А ось є японські котики, які махають лапкою та приносять удачу. У нас вони максимально модифіковані, щоб приносити успіх саме Україні – махають лапкою на кнопку “Стоп Москва”.
А ще ми маємо буддійські молитовні прапорці Лунгта, на які методом ліногравюри нанесено “Заповіт” Тараса Шевченка.
Ми змішали всі релігії, які знали. І помістили все це на домашнє трюмо з кріслом та кнопкою “Стоп Москва”.
– Що це за червона кнопка?
Червона кнопка. Її мені приніс друг. Вона від якогось радянського приладу. На ній є напис “Москва” та величезними літерами підписано “СТОП”. Того вечора ми сміялися і весь час натискали цю кнопку, а вранці стало відомо, що затонув крейсер “Москва”. Складно з наукової точки зору довести зв’язок між цими двома подіями. Але! Ви спробуйте натиснути цю кнопку – зрештою, просто приємно!
Коли ми вдома – ми донатимо, репостимо, сушимо овочі на окопний борщ… Кожен щось робить у міру сил. Дзеркало тут для того, щоб кожен міг, дивлячись собі в очі, залишитися наодинці з собою, у своїй внутрішній оселі. Адже тільки ми знаємо скільки часу і сил віддаємо перемозі – натискаючи таку власну умовну кнопку “Стоп Москва”. І тільки ти сам знаєш, скільки разів ти на неї натиснув.
…і правда. Ольжику сім років. Він просто сів на сходинку. І хвилин десять просто натискав цю кнопку. Він знав, що нічого не станеться. Що це просто гра. Але мрійливо усміхався щоразу, коли натискав на кнопку “Стоп Москва”.
Я не люблю книги про війну. Фільми про війну. І виставки про війну. Мій семирічний син запитав: “Мамо, а навіщо ми сюди приходили?” Тепер уже тиждень я намагаюся йому пояснити навіщо люди ходять на виставки.
Можливо, щоб постояти перед шафою “Непрожитих емоцій” і зрозуміти, що ти всі ці два роки, а може вже десять років, взагалі нічого не відчуваєш. Тому що відкриєш ти цю шафу тільки згідно з інструкцією – після Перемоги.
