Вже десять років ми живемо поруч зі смертю, кожен день чорні звістки приходять в одну, чи декілька українських сімей. Кожен день хтось поповнює чорний список світлої пам’яті…Кожен день хтось крізь сльози читає цей список…

Я пам’ятаю, як читала списки загиблих на Майдані, згадуючи обличчя знайомих чи не дуже людей і лиючи ще дитячі сльози.

Я пам’ятаю, як 14 червня 14го мама по телефону тихо, майже без голосу сказала мені “Соня, это был наш самолет…” і я під посольством РФ читала список загиблих з ІЛ-76, впізнаючи прізвища і плакала…

Я пам’ятаю як кілька місяців читала списки загиблих з Іловайського котла,що постійно оновлювались, і кожен раз плакала знаходячи знайомі імена і обличчя, і втрачаючи надію і потроху саму себе.

Я пам’ятаю ранок 24 лютого 22го …

На майдані мені було 19 років, тоді мені здавалося, що я дуже доросла, зріла. Зараз розумію, що тоді я була дитиною.В 20 я вперше поїхала на фронт як волонтер,бо боялась що війна прийде в Мелітополь, що моя сім’я опиниться в окупації. Так і сталось. Зараз мені майже 30. Мені не соромно за ті рішення які я приймала в 19, мені не соромно зізнатися, що в в моєму житті була психотерапія та антидепресанти, що маю ПТСР та тривожно-депресивний розлад. І на жаль, через це проходить дуже багато українців зараз. І в наших умовах це нормально.

Бо їбані сусіди, зі своїми сраними імперськими амбіціями вже вкрали в нас 10! ДЕСЯТЬ років життя. Роздідивши нас із рідними. Поділивши життя на “до” Та “після”. Я чесно і щиро їх ненавиджу. За кожну втрату, за кожне ім’я та обличчя. За кожен номер телефона, на який я ніколи не зможу подзвонити, і які не можу видалити. За кожен зруйнований дім. За кожну зруйновану сім’ю.

Згадайте сьогодні тих, кого забрала ця війнавійна, задонатьте на нашу перевогу, та подякуйте тим, завдяки кому ми прокидаємось українцями.

Ми не маємо права забути.

Софія РУДА, активістка SPILNO.tv на Майдані