Я відкриваю важкі високі двері готелю Україна зі своїм стрімом на телефон. Разом заходить Damian Kolodiy, який знімає документальні кадри на камеру.
В минулому житті ми ходили сюди у вбиральню під час посиденьок на циклопічних гранітних сходах, що залишились після зносу лєніна.
…Шершавий червоний граніт велетенських сходів надвечір віддає накопичене тепло денного сонця. Я займаю вільну сходинку, за розміром більшу ніж балкон у мене вдома. Відкриваю свою сумку, дістаю зошит і сідаю на нього, відкорковую ключем від квартири пляшку пива, ставлю на граніт, поруч – 100 грам оливок, в прозорому пакеті, куплені на вагу в гастрономі напроти ЦУМа, закурюю цигарку, насолоджуюсь видом на Майдан та Хрещатик з висоти.
Сидячи тут на самоті, між закінченням роботочого дня в страховій компанії та поверненням додому, я переживаю екстатичні моменти єднання з Києвом: містом – спільником у майбутніх пригодах, містом – партнером, що обіцяє вчорашній студентці життя, сповнене відкриттів та чудес…
Сьогодні ж, видихнувши адреналінову гарь барикад на Грушевського та Інститутській мої очікування від готелю «Україна» такі: розкішне лоббі де «багатиє Буратіни» цмулять еспресо, поки на дворі вбивають людей.
Натомість, хол виявляється розгородженим якимись простирадлами, хтось лежить на підлозі, накритий тканиною…
…Скрізь медичні халати, всі навколо бігають, метушаться…
…Схоже на польовий лазарет з фільмів про 2-гу світову…
Я озираюсь навколо, і в глибині холу, справа від входу впізнаю широку спину Олексій Цокалов, який чомусь стоіть на колінах. Підхожу. Здається, лунає молитва. Це пояснює, чому він на колінах. Олексій нічого мені не каже. Значить, ніхто з «наших» не лежить під цим простирадлом.
Раптом всі вистрюються в дві шеренги. Я теж. Здається, лунає музика.
…Ненавиджу «Плине кача» – це їбана диверсія проти бойового духу. В, і так важку хвилину, воно, звук за звуком, гатить в груди, качає і розбурхує те, що може знищити мене нанівець.
Ігнорую.
Дихаю.
Злюсь.
Даміан зі своєю відео камерою стоїть прямо навпроти мене.
Крізь створену нами шеренгу починають нести тіла загиблих людей. Їхні обличча відкриті. Раптом я бачу в тіла, яке пропливає повз мене, обличча Віктора Чміленка. Камера Даміана направлена прямо на мене.
Годину тому, на сходах Українського Дому я наговорила йому довге інтерв’ю, де порівняла Майдан з Вудстоком… Якщо зараз заплачу – точно попаду в фільм…
І вийде що я плачу, аби прославитись.
Плакати на камеру ницо.
Я повільно глибоко вдихаю і видихаю теж якнайповільніше.
Тіло Віктора пропливає повз мене.
– Вікторе – чи ти хотів би щоб я плакала? Чи ти хочеш щоб я мучилась?
– Ні, Лідо, я цього не хочу.
Він не хоче.
Якби не камера, все ще направлена прямо на мене, я б посміхнулась, почувши це.
Так, це лише голос в моїй голові.
Але голос справжнього друга.
Віктор намагався покращити людей.
Чи то покращити життя людей.
Чи то реакцію людей на загрози…
Він точно зараз не хоче, аби я страждала, мучилась, падала на підлогу…
Йому не треба, щоб я кричала так голосно, що полопало скло на вікнах…
Повз мене несуть тіло загиблого незнайомця.
Ще…
Ще…
…
Поки я вирішую, чи правильно це стрімити, церемонія завершується.
Ми всі виходимо на ганок готелю.
Заплакані очі Олексія… Здається, ми мовчки обнімаємось…
Олексій їде, я залишаюсь.
Я маю далі вести стрім.
Це мій внесок в те перевиховання, чи що ми там разом робимо…
Віктор точно одобрив би.
Чим я втішаю себе всі ці роки, згадуючи про непокаране вбивство батька трьох дітей, Віктора Чміленка?
Як пережити вбивство фермера з Кировогрдщини, який взимку оселився в наметі під військовою частиною у Василькові, аби перешкодити виходу цілого військового підрозілу на розгон протестувальників…
Як змиритись із вбивством людини, яка вивела нас з Зуброва Юлія на мій перший в житті пікет?
…Ми стоімо перед виходом з метро Харківська. Мерзнуть руки, і ноги, хочеться пити і пісяти одночасно. Наді мною сміються, мене знімають на відео, мені приносять чай. Я тримаю в руках куток гігантського банера «ПРИХОДЬТЕ НА МАЙДАН!».
Від дублянки і шарфу штиняє горілими шинами. Тупцяючи на морозі, і впевнено, та трохи зверхньо посміхаючись перехожим я усвідомлюю, що прямо зараз, завдяки цьому пікету, я втрачаю свою безпечну анонімність і назавжди прощаюсь з минулим життям.
Навіщо?
Куди мене несе?
Натомість Віктор не має сумнівів в адекватності своіх дій.
Відблиск мессіанства в глибоких карих очах нашого ватажка обіцяє:
– Добре не буде, але ти ніколи не пожалкуєш.
Коли я думаю про непокараний злочин, жертвою якого він став, я втішаюсь думкою про те, що людина з таким характером, як Віктор Чміленко, все одно загинула б.
В Криму, на АТО, під час повномасштабки…
Дивним чином, це анестезує.
Досі не знаю, добре це, чи погано, що вмію анестезувати в собі буквально все, що завгодно.
Але я вмію.
І намагаюсь робити те, що Віктор одобрив би. Хай про це одобрення свідчить лише голос в моїй голові. Але, коли мене ніхто не бачить, я йому посміхаюсь.
https://www.youtube.com/watch?v=G_JSDdRSyfg
Ліда ГУЖВА, стрімер SPILNO.tv на Майдані
