Щодня у зведеннях це маленьке місто під Донецьком, в якому точилися бої ще з липня 2014. Тоді обстріли Градами руйнували перші будівлі, багато хто виїжджав зі сподіваннями повернутися, але багато хто вірив, що вдасться вберегти тут звичне життя серед соняхів і мальовничих водойм. Не сталося.

Ми відвідували Мар’їнку минулого року, коли на кількох вулицях ще залишалися місцеві мешканці, а коло хат невмолимо розквітали залишки незрозумілих квітів. Центр міста біля обеліска та нової напівзруйнованої церкви ще був під нашим контролем, а за будинком біля дороги можна було сховатися від мінометного обстрілу, розглядаючи візерунки гару на фіранках порожніх квартир. Тоді ще не приходило на думку, що зовсім скоро це все буде остаточно знищено. Вулицею проїхала на скрипучому велосипеді божевільна дівчина, оминаючи залишки ракет і мін. Ми притискалися спинами до теплих стін і слухняно обіцяли відкривати рот, коли було дуже гучно. Цікавило ще, звичайно, хто та дівчина з велосипедом і чому вона їде тут серед смерті, не озираючись на неї.
Військові з мінометного підрозділу, до якого ми приїхали того дня, розповідали як тримають багато місяців позиції. В бетонному гаражі знімали відео, спілкувалися. Потім по команді на шаленій швидкості виїжджали на безпечну вулицю. Зупинялися вже біля Курахове, в посадці, щоб зняти бронежилет і змінити мокру футболку.
Немає вже тієї вулиці, немає місцевих з крайньої хати. Зрізані артилерією під лінійку посадки. Спалена фосфором церква, якій не допоміг московський патріархат. І обеліск. Немає, куди повертатися. Немає більше фіранок. Іноді рускіє встановлюють свою ганчірку. Але зарано. В будь-якому випадку. Буде Україна.

Ну а ми продовжуємо фільмувати, фотографувати, писати війну.

Текст: Ганна Терянік, фото Марина Білоус